Варяг

Украинцы принимали участие в оккупации Польши. С немецкой стороны


Из воспоминаний участника похода на Польшу в составе вермахта Александера Ганса Пулюя
В той день серпня 1939 року, коли народився мій син, я, як лейтенант 9-го кавалерійського полку „Фюрстенвальде", був покликаний на перші військові вправи, за якими відразу були і другі, й треті. Всі три я проходив в Генеральній команді III в Берліні під командуванням генерала Брузатіса, майора Розентретера та капітана Лінгарда. Я був скерований до розвідки, куди старший лейтенант Е Зеллір, мій шеф уфільмовій студії „Клянґфільм" у Берліні, мене рекомендував завдяки моїм знанням мов. Перед закінченням третіх вправ, розпочався похід на Польщу.

9 вересня я прибув до Кракова й зголосився до полковника Візера. В моєму великому помешканні, що мусило належати єврейській сім'ї, яка втікла, я не лише знайшов нове службове приміщення, але також добре умебльовану кімнату з двома ліжками. Тут зустрів мого колишнього воєнного товариша з Першої світової війни. Він тоді як поручник у Пархачі біля Кристинополя (тепер, Червоноград) був командиром телефонної станції 8-ї Бриґади новоствореної Української Галицької Армії як старший лейтенант. Це був Ганс Кох зі Львова, німецький студент-теолог, євангелист та доброволець кол. австрійської армії, приятель українців. Цікаво, що він тоді врятував мені, 18-річному студенту-кадетові, як сотник життя тим, що відправив мене в єврейський шпиталь. Згодом д-р Ганс Кох був професором університету та керівником Інституту Східної Европи в Кеніґсбергу та Бресляв (Вроцлаві). Він спочатку розповів, що він декілька днів тому прибув сюди й коли нам було донесено, що поляки плянують проти-наступ, було замовлено харчі на евентуальний відмарш. Але з цього нічого не вийшло. В Кракові панував спокій і місто не зазнало пошкоджень. Наш номер польової почти називався: „Штаб військового командувача Краків І".

Мій товариш по кімнаті був лейтенант д-р Оберлендер з контрозвідки II. Його шефом був майор фон Айкерн, особливо приємний чоловік, який припадково поранив свою праву руку невеликою таємничою трубочкою, з англійським написом, яку найдено на одному польському військовому пості. Це був запальний пристрій, якого я і всі присутні перед тим з цікавістю оглядали. У Відні сказали б:„Добре, що нічого не сталося, люди стояли, але нічого не бачили".

Насправді тут було досить затишно. Дивним було те, що польські покоївки прибирали наші кімнати. Крім того, замок моєї старої валізи не працював як слід. І ще одне неприємне відчуття, якого я не міг позбутися, було те, що на кожному правому одвірку кожних дверей висіла причеплена трубочка довжиною 10 см, в якій був пергаментний папір з гебрейським написом. Професор Ганс Кох, який, відколи я його знав, був найкращим оповідачем „єврейських жартів", пояснив, що на цих пергаментах є написані благословіння, як символ духу, що присутній в цьому єврейському домі. Від цього стало мені подвійно неприємно. Професор Ганс Кох був саме таким. Уже під час обіду в офіцерській їдальні, яка була приміщена у вітальні будинку, довів нас до сміху. Одному офіцерові подане вино не смакувало й він зауважив з впевненістю фахівця: „Це вино є освяченим" На що пан Кох з посмішкою похитав головою і сказав на своєму непідробленому польсько-єврейському жаргоні: „Ну що сталося? Панове, офіцери, чи ви вірите, що освячене вино може бути поганим? Ну, ну..."

Найбільше з цього сміявся лейтенант Оберлендер, який мене підвів до скляної вітрини при бічний стіні салону, де він до обіду вивчав книжки написані не лише польською, але й єврейською мовами. Мене найбільше цікавили старі скечі й рисунки Кракова з австрійських часів. Ці речі я хотів розглянути ближче, бо мій покійний тесть, полковник Кершбаумер, служив тут в артилерійській частині на вулиці Краківській і моя люба дружина, солдатська дитина, сама собі дала ім'я „Ніна", так якби її повне ім'я, надане батьками, Анна Марія Юзефа, було замало екстраваґантним, коли вона вперше побачила світло цього світу.

Але в мене було замало часу, щоб оглянути всі цікаві речі у вітрині, бо мене покликав до себе полковник Візер. При ньому стояв українець, якого я ледве впізнав. Це був мій колишній військовий товариш хорунжий Дмитро Паліїв, який мене довший час вважав пропавшим безвісти. Так я довідався, що тоді в 1919 році не лише сотник Ганс Кох, захворівши на плямистий тиф, був доставлений у шпиталь, але і в цей же день також Паліїв. Розмова, яка з цього випливала, була досить цікавою. Паліїв був засновником політичної партії „Фронту національної єдности"; він теж запропонував мені свою співпрацю, якщо було б потрібно.

Наступного дня я вже був в Перемишлі і там замельдувався в штабі міського коменданта генерала Стрецціуса, милого бородатого пана, який спочатку не знав, що має зі мною робити, бо вже мав одного перекладача - також милого старшого добродія в окулярах і з бородою; це був професор доктор Крауз - наскільки я можу пригадати - мистецтвознавець з Мюнхена. І ще були два баварці, старший лейтенант фон Деґґендорф та лейтенант Блянк. У той час у Перемишлі стаціонували виключно гарні люди, серед них майор Тарбук, віденець з відомої родини Тарбуків, з якої вийшли офіцери всіх службових рангів Вермахту, від лейтенанта аж до генерала. Тоді я, як новоспечений лейтенант, належав лише до 9-ої кінної Фюрстенвальде, а не до „вершків" військового товариства; хоч верховий кінь мені не належався, я все таки - як кавалерист - подзенькував моїми шпорами.

Наша квартира знаходилась в дуже гарній віллі на передмісті Перемишля, неподалік від підірваного на Сяні залізничного мосту, але для мене не було вільної кімнати. Однак я мав щастя, бо мені запропонував Паліїв неподалік гарну кімнату в будинку його сестри Кекилії. Вона була вчителькою фізкультури і, здавалося, її всі дуже любили - її всі по-дружньому кликали „Цьопа". На розпорядження розвідки, мені, як і професорові Гансові Кохові, дали псевдоніми - мене просто назвали „лейтенантом Ганкохом". Ми очікували приходу російських окупаційних військ до берега Сяну. І тому я мусив собі підшукати для маскування ще інше ім'я - мені спало на думку ім'я з старих часів моєї юности - просто „лейтенант Пухер"- від моряка Пухера, що жив в каюті біля Трауну (притока Дунаю).

Генерал Стреккіус помітив, що лейтенант Пухер йому дуже придався, бо він, на бажання генерала, вмів вичарувати свіжі „яйка" в українських селян. Але справжньою чарівницею була панна Цьопа. Так як одна рука іншу миє, так вона інколи приходила з проханням до мене. Тепер вона показала мені - трішки соромлячись - квитанцію з ломбарду (заставної крамниці) по тамтой бік Сяну, який мав бути демаркаційною лінією. Вона боялася, що росіяни там все сплюндрують. Я переплив річку на човні й у ломбарді застав СС-вояків, які спаковували всі цінні речі, щоб їх заховати в безпечне місце від росіян. Великі дерев"яні скрині були вже спаковані, але мені пощастило отримати перстень панни Цьопи. Це не був цінний перстень, ймовірно, пам'ятка від її покійної мами. Випадково я помітив на полиці ряд старої мисливської зброї, серед якої мені впав у вічі американський вінчестер - малого калібру рушниця, яка зацікавила мене як любителя полювання. Я попросив дозволити мені подивитись на неї і, на моє велике здивування, мені не лише дозволили, але ввічливий службовець СС сказав: „Рушницю ви можете собі взяти, якщо вона вам сподобалась. Моє завдання - забрати лише коштовні речі".Так завдяки панні Цьопі я отримав неочікуваний подарунок.

Був насправді чудовий і теплий осінній день. По обіді я не отримав ніяких завдань, то ми ще трохи балакали в офіцерській їдальні про ситуацію на фронтах. Наші війська дійшли до Бугу, Совєти вмарширували у Львів. Тут на Сяні було спокійно. Лиш Варшава ще не скапітулювала. Потім я пішов на прохід, з недалекого лісу на мене подував приємний вітрець. Зрештою, панна Цьопа сказала мені, після того як я показав їй свою рушницю і до якої, на жаль, я не знайшов набоїв, що на довколишніх пагорбах є багато дичини, то я дуже забажав туди піти.
Панна Паліїв хотіла мені показати найкоротшу дорогу й ми пішли, я, очевидно, без окулярів, бо кавалеристові вони не пасують. Коли ми проходили попри останні будинки польової вулиці, ми побачили декілька людей, які юрмилися навколо селянина та його дружини, які, як я почув - були з польського села, знищеного воєнними діями. Жінка тримала на руках немовля, батьки якого згинули, тому вони шукали допомоги для дитини в Перемишлі.

Це була, як мені здавалося - гарненька дівчинка, ймовірно молодша за мого недавно народженого в Берліні другого сина Акселя, і мені прийшла ідея - адоптувати цю бідну крихітку. Але що скаже на це моя дружина Ніна? І як мені, лейтенантові-кавелеристу, возитися з немовлям, якому постійно потрібно змінювати пеленки і, і, і...? Але думка про немовля не покидала мене - я вже багато неординарних речей зробив у своєму житті. Бо як кажеться: „Всіх хороших речей має бути три!" Тим часом панна Цьопа, добра душа, готова була допомогти людям з дитиною й для мене не мала часу - тільки показала мені
дорогу до лісу.

Йдучи лісовою дороою, я думав, що написати в листі польової почти до Ніни, і що вона говорила би до дитини. Я далеко не зайшов, як опинився перед великою галявиною. На мій подив, я почув здалека тупіт копит багатьох коней і втішився, що зустріну ескадрон нашої кінноти. Я зупинився, очікуючи їх. Кіннота з лісу їхала просто на мене. Мене охопив страх - це були поляки. Що робити? При собі я мав лише пістолет "Вальтер" калібру 7,65 мм проти 100 кіннотників! Втікати? Ні! Це війна для мене і для поляків! Мигнула думка: що ж буде без мене робити Ніна в Берліні з двома хлопчиками?

Ескадрон наближався поволі, немов би улани хотіли якнайдовше налюбуватися впійманням одного-єдиного німецького офіцера. Польський офіцер їхав просто на мене і раптово витягнув шаблю. „Ну, привіт!" - подумав я, не здригнувшись. І ось несподіванка: він зробив хрест шаблею, опустив лезо, ніби на знак привіту, і зголосив найкрашим тоном австрійського офіцера: „Я здаюся". - І підніс до мого носа свою блискучу шаблю.

Чи я насправі правильно повівся як новоспечений „південний прусак"? Я не знав, що кодекс честі наказує робити в такій незвичній ситуації, бо його не вчив. Я спантелично відрапортував полковнику великодушним жестом, що він може затримати свою шаблю.

Відразу я собі докорював. Який я був би би гордий, якби взяв цю чудову шаблю як трофей! Я повісив би її в нашій берлінській кімнаті т. зв. Марії-Терезії, або, ще краще - поклав би шаблю в гостинній кімнаті, так би сказати, до ніг українських гетьманів, які розміщені на стіні. Я саме отримав ці десять медалів від дуже талановитого східноукраїнського скульптора Масютина в Берліні. На жаль, він не міг дістати на них бронзи, бо вона, ймовірно, була більше потрібна до продукції зброї. І я сам проґавив можливіть вшанувати київських князів польською шаблею.

Польський полковник назвав мені своє ім'я, але я так був схвильований, що нічого не зрозумів, і лише представився псевдонімом Пухер. Полковник свистом покликав ще одного коня для мене, я сів на нього й ми поїхали з ескадроном до Сяну. Він розмовляв чудовою староавстрійською німецькою мовою і сказав мені, між іншим: „Не можу зрозуміти того, що ваш уряд робить спільні справи з цими російськими бандитами. Я добре обсервував цих монгольських солдатів. Вони всі мають гвинтівки ще з царських часів і носять їх не на
ременях, а на шпагатових шнурах. Я ніколи не здав би своїх вояків у полон цим бандитам."

Сьогодні я не можу пригадати, що він ще говорив, але воно не було приємним. Він ще сподівався, що невдовзі знову буде нова Польща, щось як за старих австрійських часів.

Я відітхнув з полегшенням, коли нарешті звітував генералові Штрекіусові. Генерал був вельми здивованим, коли я привів мого гостя в його службовий кабінет, а ще більше, коли він виглянув з кімнати й побачив на вулиці цілий озброєний польський ескадрон, улани котрого, позсідавши з коней, поводилися так свобідно, якби завоювали цілий Перемишль.

Після дружнього вітання обох офіцерів, моя присутність була зайвою, тим більше, що прийшов теж старший лейтенант фон Деґґендорф. На вулиці стояли поруч з перекладачем д-ром Краузом, лейтенант Блянк і наш трохи переляканий канцелярійний персонал. Ніхто не міг зрозуміти, як так раптово з безхмарного неба перед віллою з'явилося так багато повно озброєних, але дружньо настроєних польських уланів.

Мені було дуже шкода, що я зужив цілий фільм до мого фотоапарату „Ляйка" на нецікаві фотографії на підірваному залізничному мості. На цьому мості було збудовано провізоричну телефонну будку, з якої лейтенант Блянк безпосередньо контролював існуючий ще залізничний рух. Поступила інформація, що в дорозі є транспорт, про пересування якого ще прийде повідомлення.

Тимчасом я старався придбати для дівчат усе їм потрібне й побачив на підміському вокзалі товарові вагони переповнені польськими родинами, яких евакуювали з вільного міста Данціґа (Ґданська) і які надіялися поїхати далі на Львів. Картина дуже сумна. Але залізничне сполучення було перерване. Крім цього, це була так звана „неправдива інформація" тому що телефон був призначений до іншої цивільної служби. Тепер я тут стояв і те, що почув польською мовою, було дуже болючим. Майже всі ці люди були колишніми службовцями польських фірм у Данціґу, які змушені були покинути свої помешкання, і з собою могли взяти тільки малу валізу на особу. „Була саме обідня пора,-обурено розповідав один мужчина, - моя сім'я засіла за стіл до обіду, як їх примусили негайно все залишити, щоб не пропустити транспорту". Я не хотів всьому вірити, але дуже багато з них розповідали мені подібні історії, коли довідалися, що я знаю польську мову. Для того, щоб уникнути неприємної ситуації, я їх запитав:„Чи ви забули, як це було 20 років тому, як ваш національний герой Адальберт Корфанти написав в польській газеті „Рубайте! Так позбудитеся німців!"(Адальберт (Войцєх) Корфанти - польський провідник, який після закінчення Першої світової війни зорганізував підпільну армію в Горішній Сілезії, щоб силою прилучити цей індустріяльний реґіон до Польщі. Не зважаючи, що 58 відсотків населення проголосувала у плебісциті залишитися в Німечині. - ред.)

Мені поляки не вірили. Але я старався їм доказати. В той час я навчався у Ґданську суднобудування і, щоб заробляти на життя, у вільний час працював у банку „Гейманн і Ко." Бо я добре знав чеську, польську та російську мови. Пізніше я теж працював в польській залізничній спілці „Рух" на Кашубському ринку № 21 як продавець квитків. Я пригадав їм не лише про солдатеску Корфанти „злого духа Верхньої Сілезії" але також про приятелів французів. „Дивуєтеся друзі, що французи вас підбадьоруювали?". „Дивуєтеся, що старі кривди не забуваються? І чи не ваш генерал Ридз-Сьміґли в останні роки дуже причинився до розпалювання ненависти?"

У всякому разі мені було дуже шкода ґданських поляків. Я ніколи не очікував, що німці так не по-людяному трактуватимуть цивільних поляків. Щоб їх трохи заспокоїти, я намагався повторити слова польського полковника кавалерії, що скоро закінчиться війна й буде знову мирне співіснування народів, як в старій Австрії. Чесно кажучи, я цьому не вірив. Навпаки, я мав відчуття - після розповідей поляків - що ми мусимо виграти війну, інакше нас зовсім знищать, як бажав Корфанти. Я був радий, коли прийшов відділ поліції, але одне не вкладалося мені в голові, що народ поетів та мислителів, німці, співвітчизники моєї мами з Майнцу, щось таке можуть робити, та ж їхній поет Ґете напоминав: „Благородна ця людина, котра готова помагати і робити добро". Я насправді був розторощеним.

Ввечері Паліїв запросив мене до ресторану, в якому український політик на ім'я Черник мав доповідь. Перед рестораном стояла охорона з молодих мужчин. Залю заповнили головним чином українські студенти, які недавно були звільнені з польських в'язниць. Коли я увійшов до залі, багато недовірливих очей дивилося мені вслід - яким чином появився тут німецький офіцер? Вони не знали, що Паліїв мене запросив. Щоб розвіяти їхню підозрілу мовчанку, я станув на струнко; клацнув шпорами, підняв випрямлену праву руку та привітав їх національним привітом: „Слава Україні!". Крига скресла. Відразу всі встали з своїх місць і загриміли у відповідь: „Слава!" Шепотом заговорили між собою: „Це лейтенант Пухер, той, що нам уже багато тут допоміг; він 1 листопада 1918 року з Українськими Січовими Стрільцями обороняв головну залізничну станцію у Львові".

Був дуже приємний вечір. Хлопці для мене співали стрілецькі пісні й говорили про їхні пляни та мрії вільної України. Ймовірно, вони всі були пластунами, які таємно отримали своєрідний військовий вишкіл під керівництвом Палієва, і тому їх поляки заарештували. Один з них - як я пізніше довідався - син греко-католицького священика з Перемишля, який був звільнений з концентраційного табору Берези Картузької й спочатку споглядав на мене з недовірою, нагадав мені моє захоплення, коли я 1918 року, в перший день боїв за Львів, отримав перед Ратушею кріс. Він і всі хлопці в залі здавалися мені такими, як мої тодішні бойові побратими... Але ситуація була тепер цілком інакшою.

Я дуже хотів їм допомогти, тож у наступній моїй сужбовій поїздці я взяв з собою щойно звільненого з львівської в'язниці „Бриґітки" молодого чоловіка й його щойно з-під вінця дружину та завіз їх до його батьків у Жешові. Інакше вони мусили б іти туди пішки й напевно натрапили б на різні труднощі.

Наступного дня я з лейтенантом Блянком були на протилежному березі Сяну, де раптом вперше побачили червоноармійців. Ми стояли біля уламків підірваного мосту, коли два грізні московини, наставивши гвинтівки з довгими наїженими штиками, зближалися до нас. Коли я їх дружньо привітав по-російськи, ситуація змінилася на „харошо". Коли я вказав на мій фотоапарат „Ляйку", щоб зняти світлину дружби - їх разом з лейтенантом Блянком, вони „поняли" що „нємци" не є небезпечні, поспускали гвинтівки і я клацнув кнопкою апарату. Незабаром ми попрощалися з найкращими побажаннями, бо для нас нові „кріґскамеради" (воєнні товариші) не виявилися дуже цікавими.

До нас прийшла дещо кумедна старша пані, яка неодмінно хотіла порозмовляти з нашим генералом, називаючи своє прізвище, яке звучало по-французьки. Вона не була красунею і розмовляла по-німецьки жахливою польською вимовою. Я мусив видатися їй не дуже ввічливим, бо вона дала волю своєму язикові. Коли я почув, що вона начебто є графинею та придворною дамою чи навіть кимось більшим, я подумав, що вона не сповна розуму, особливо тоді, коли вона назвала ім'я Габсбурґів. І щоб генерала Стрецціуса трохи розважити, я привів її в його бюро й про неї розповів. Він привітав її з особливою ввічливістю. Коли він, будучи у всьому точним, хотів занотувати її місце проживання і, ламаючи собі язика, перекручено вимовив назву місцевості, очевидно, я його поправив, правильно вимовивши назву: „Живєц". Здивовано пані сказала ламаною німецькою мовою: „Ох, пан офіцер має дуже добру польську вимову". Вона хотіла довідатися, де я навчився польської мови. Я відповів, посміхаючись: „Але дуже просто, шановна пані! Звичайно я навчився від гарної благородної польки". Всі засміялися, хоча це не було брехнею. Бо рік тому на „Тарґах всходніх"- точніше Львівському східному ярмарку 1938 року - я познайомився з гарною полькою з Варшави, яку назвав „благородною полькою"- бо в часах австрійської монархії у кожній опереті співали лише про благородних польок.

В ті дні в Перемишлі завжди траплялися нові несподіванки. Спочатку це була непередбачена візита групи вищих офіцерів, у котрій був правдоподібно совєтський політрук. Наскільки я пам'ятаю, він мав на кашкеті стрічку комісара НКВД. Вони мали німецьку фільмову камеру „Асканія" з важким штативом і знімання треба було робити на сонячному світлі перед нашою віллою. Був з ними інший службовець НКВД, який через ліве плече мав повітаний довгий шкіряний планшет. Він був озброєний фотоапаратом і фотографував одних за одним штабних офіцерів. Він теж поцікавився лейтенантом Пухером, тому я робився, наскільки це було можливим, від нього невидимим, бо не хотів позувати для сталінських архівів.

Набагато цікавішим став вечір з паном Паліївим. Його товариш приніс найновішу українську газету зі Львова, в якій була фотографія мого шваґра, композитора Василя Барвінського разом з Сталіним. У газеті писалося, що чоловік моєї сестри Наталки, якого вона називала люб'язно „Овечкою'' був вибраний до провізоричного уряду. „Ну, сервус", - подумав я старим пражським висловом, що ж буде робити „великий мудрий Сталін з вибраною до Верховної Ради „Овечкою"? Він ніколи не цікавився політикою, хоча його батько, колишній член австрійської Палати панів, фон Олександер Барвінський, займався політикою. Його син Василь був музикантом та композитором дитячих пісень та пісень про кохання, передусім мрійником, який ніколи не завдав шкоди навіть мусі. І цю „Овечку" Бог мав би зробити більшовиком? Нечувано! А тут нова несподіванка!

Я довідався, що по львівському радіо буде передача, в якій мій шваґер буде говорити. Очевидно, я мушу її почути. Я пізнав його голос, але мене дуже здивували і майже злякали його дальші слова - вони долітали, ніби з того світу - ніби говорив якийсь божевільний. Я не міг повірити. Чи Бог забрав в своєї „Овечки" розум? Довго ми про це говорили і мені було соромно за мого шваґра.

Наступного ранку було знову щось нове. До нашого постою прийшло повідомлення, що в околиці Львова лежать поранені німецькі солдати, яких ми мусимо звідти забрати. Генерал Стрецціус відразу ж дозволив мені з ним поїхати, коли довідався про історію моєї сестри. Лейтенант Пухер взяв пов'язку Червоного Хреста й ми вирушили. З санітарною каретою та легковим автомобілем, у якому нас супроводжували два лікарі Вермахту, ми поїхали до демаркаційної лінії, де нас чекали радянський капітан та старший лейтенант у їхньому автомобілі.

Насправді їхній чорний автомобіль для нас виглядав досить кумедно, був копією німецького „Мерседес Бенца", але - оскільки я собі пригадую - на ньому кирилицею була написана марка ,,ЗИС". Зрештою, автомобіль виглядав дуже занедбаним, якби його тижнями ніхто не мив. Передусім я зауважив, що заднє вікно й спинки сидіння були покриті клаптями порізаного килима. На брудній підлозі позаду лежали дві чи три ненапомповані шини та поруч них інструменти й повітряна помпа. Ця „карета" рушила, а ми за нею.

Я був дуже цікавий, що побачу по дорозі. Спочатку я цілком нікого не бачив, ніяких росіян, ніяких вояків. Складалося враження, що від нас приховуються всі військові справи. Околиця виглядала мертвою й на шляху не було видно жодного руху. Це нагадувало мені часи польського господарювання в Галичині, що в кайзерівські австрійські часи називалося „скандаліцією" а також про роки Першої світової війни. Та ось несподівано збудив мене з моїх спогадів відділ косооких піхотинців, мабуть, калмиків, що праворуч попри дорогу марширували полем пшениці. Солдати на раменах несли свої гвинтівки на шнурках, точно, як мені розповів польський полковник-кавалерист, гарну шаблю котрого я дурний не хотів прийняти.

Я почав підозрівати, що це хитрість більшовиків показувати нам таких незугарних військовиків, ніби вони не мають насправді добре озброєного війська. І зовсім не мають плянів загарбати цілий світ. Про їхні пляни я вже знав від 1920 року. Я тоді служив в Українській Галицькій Армії. Я був поранений, захворів на плямистий тиф і мене перевезли до шпиталю, де більшовики взяли мене в полон. Як австрійського громадянина, мене перевезли до Одеси. Всіх поранених білогвардійців вони відразу ж стратили. Коли я вже міг знову ходити, я став червоноармійцем, щоб не попасти під стінку як „буржуй". Як червоноармієць, я мусив проходити політичне навчання на т. зв. мітинґах, і там я все довідався про більшовиків від їхнього комісара.

Але назад до подій 1939 року. Ми поминули Львів і доїхали до Кам'янки Струмилової, малого містечка в Галичині. Там пішли до санітарної станції, де лежало 10 поранених в одній кімнаті. Між ними були теж німецькі вояки, якими відразу заопікувалися два наші лікарі. На рукаві я мав пов'язку Червоного Хреста, тож ходив поміж пораненими й потішав їх, як міг. Були між ними й польські вояки, до яких я говорив їхньою мовою — вони дуже втішилися, що німецький офіцер їх так гарно трактує. Серед них я знайшов також двох українців, і коли я з ними розмовляв, помітив, що чоловік в білому халаті - напевно медбрат - постійно ходить повз мене, підслуховуючи мою розмову. Я себе почував трохи незручно й попросив показати мені туалет. Він відпровадив мене туди і коли я вийшов, він чекав на мене й назвав лише своє прізвище: „Д-р Лемішка". І спитав, чи я пам'ятаю його? Тому, що я мав не своє прізвище, то не відповів йому. Він був здивований і сказав, що ми напевно голодні після далекої дороги і він хоче нашвидку приготувати нам сніданок з віденських ковбасок, бо нічого іншого не має, кажучи стару українську приказку: „Чим хата багата".

Так разом за столом сиділи: два німецькі лікарі поруч з радянськими офіцерами, я та д-р Лемішка, який нам запропонував келішок горілки. Для мене настав критичний момент, коли д-р Лемішка, після кількох келішків, поринув у спогади з молодих літ, і розповів, що він і я в 1920 році служили в одному ескадроні, при цьому вимовив моє прізвище: „Пулюй, син відомого науковця Івана Пулюя з Праги". Я копнув його в ногу під столом, щоб він замовкнув. Запізно, бо росіяни знали тепер моє прізвище. Щастя, що я не показав їм документів з моїм фальшивим прізвищем. Але заки вони почали мене розпитувати, я їх випередив: „Цілком просто, - сказав я, - як австрієць я тоді служив у галицькій частині разом з доктором Лемішкою". І додав, посміхаючись: „Але ви, колишні вороги Австрії, мусили в той час теж битися за російського царя!". Обидва росіяни скривилися, бо ніхто з них не хотів чути щось про царя, тому мене більше нічого не запитували.

Я вийняв свій фотоапарат „Ляйку", але в кімнаті не було досить світла для фотографування. Якраз я почув, що д-р Лемішка має в своєму бюро радіо, й щоб мене ніхто більше нічого не запитував, я сам спитався: „Товарищі, (до комуністів не можна звертатися „Панове!") - через декілька хвилин буде говорити Гітлер! Я пропоную перекласти вам його промову". Офіцери були цілком заскочені і запитали мене, чому я так раптово хочу цю промову чути. Мабуть, вони вважали, що це типовий спосіб висловлювання похвал німецькими „ковбасниками", замість вигукувати „Ура", як у них водиться. Я переклав промову Гітлера, й згодом запитався: „Кого ви вважаєте найкращим політиком світу? - Звичайно Сталіна! А хто другий?". Я був дуже здивований, почувши ім'я Ріббентропа. Ясно, що вони не наважились назвати Гітлера чи Муссоліні.

Що було для мене найбільш цікавим у промові, це те, що Гітлер домігся зміни кордону в Галичині. Цілком недалеко від р. Бугу, де я в 1919 році приймав участь в перших атаках кінноти. Там, де вони перейшли біля Сокаля річу Буг, звідти мусять повернутися назад і за декілька днів наше військо займе цю територію. Дуже радо відвідаю ці відомі мені місця.

Коли ми знову поверталися у Львів, мене запрошено, мабуть, з цікавости, до брудної радянської державної „карети". Спотикаючись на знаряддя й килимки, я сів ззаду автомобіля. Майор росіянин-„капітан" як він себе називав, сів спереду. Він був мовчазним, але старший лейтенант виявляв велике зацікавлення і спитав, чому я вивчив українську мову? „Ах, знаєте, я народився у Празі і в нас говорять багатьма мовами: чеською, словацькою, рутенською в Карпатах і, звичайно, польською. Але особливо зацікавила мене гарна українська мова Тараса Шевченка".
Продолжение здесь.

Recent Posts from This Journal

Buy for 110 tokens
"Тяжелый выбор — выполнить бессмысленный приказ командования и потерять оставшихся людей или вывести бойцов из-под огня и пойти под трибунал". Реалистическая драма основана на исторически достоверных событиях. В основу сценария фильма «Ржев» легла повесть…
Это случайно не родственник того Пулюя, который рентгеновское излучение открыл :)?