varjag2007su (varjag2007su) wrote,
varjag2007su
varjag2007su

Знакомьтесь: основатель украинского фашизма - Дмитрий Донцов

Об этой заслуженно забытой, а теперь искусственно возвращаемой из адской бездны, фигуре:

Он написал много фашистских опусов, которыми задурил голову постпубертатной молодежи Галиции 30-х годов. Но вся суть его учения может быть изложена в словах: «Серед усіх імперіалізмів можемо прислуговуватися такому, котрий може бути нам корисний» («Среди всех империализмов можем прислуживать такому,который может быть нам полезен»).

Напомню, что украинский расолог Вацлав Липинский, которому тоже поклоняются сегодняшние националисты, назвал его представителем "интеллигенции скунсовой породы". В своих "Письмах к братьям-хлеборобам" он так характеризует этот краеугольный камень украинского национализма, от идеологии которого стыдливо в 1943-м году отказалась ОУН, чтобы не отталкивать от себя потенциальных работодателей из западных спецслужб:

"В голове его и только его одного должна была ''революциойно зародиться'', - как он о себе пишет - настоящая националистическая непровансальська Украина. Кто он? Что он сделал для Украины? Во имя чего он скромный но творческий Украинский труд своим скунксовым вонючим течением заливает?

Не в том беда, что он Москаль. И из Москалей бывали и есть честно Украинцы. Наконец, как нет чистокровных американцев - так нет и чистокровных Украинцев. Колония есть колония: двор людей разных племен, рас и вер. Украинец есть всякий, кто хочет, чтобы Украина перестала быть колонией; чтобы с разных ее племен, рас и вер восстала одна Держава украинская. А создателем Украины есть тот, кто в святое дело приобретения незалэжности украинской колонии приносит все лучшее, что есть в нем, в той культуре, с которой он к украинству пришел. Например из московской культуры принести можно чувства авторитета, организации, дисциплины - как раз то, чего украинству не хватает.

Так беда не в том, что он Москаль. Даже не в том, что он революционер московский. Потому как бы Украина имела таких, как московские, революционеров, то они не допустили-б к господству большевистские Москвы на Украину. Беда в том, что его эгоцентрическая и трусливая натура не могла перенести смелости, дисциплины и организации московских революционеров - единственного что есть хорошего между ними. И поэтому он убежал от них. Не дух Ленина для нынешних проклятых антихристовых времен принес он и ему подобные на Украину, а дух того революционного мусора, который Ленин уничтожил, чтобы организовать и дисциплинировать зло. Собственного украинского большевизма оказались не способны сделать все эти ''украинские недобольшовики''. И наш Митька Щелкопьоров (назовем его так по ним-же в украинской публицистике заведенному обычаю употребления не фамилий противников, а прозрачных псевдонимов) никогда никакой революции на Украине не делал. Он только с наглостью революционного московского мусора искал легкую карьеру среди'' дурных хохлов''.

Сначала представлял он из себя'' просвещенного'' Петербургского эсдека и ругал'' хохлов'' за то, что они мелкие буржуи, самостийники, националисты, не марксисты. Потом решил спекульнуть на национализме и ругает их теперь за то, что они марксисты, москвофилы, провансальцы и не националисты. Будучи социалистом - москвофилом боролся он против гнилого Запада, шляхетской Польши и буржуазных предрассудков католицизма. Но, увидев, что на этом карьеру большую не сделаешь, переоделся вдруг в'' западницький'' костюм, стал ругать азиятськую Москву и православие, подшился под родство с кардиналом Мерсии и стал пропагандировать ориентацию сначала на Австрию, а теперь на Польшу".

На фото основатель украинского национализма ДмитрийДонцов. Фото говорящие.




Главным хранилищем идей «украинского интегрального национализма» является «Націоналізм» Дмитра Донцова.

Первое издание работы «Национализм» было осуществлено Донцовым в 1926 г. в Жовкве. У меня на руках – «Третє видання, справлене автором», напечатанное в 1966 г. «Українською видавничою спілкою» в Лондоне. В предисловии к этому изданию автор указывает на то, что: «Основні ідеї «Націоналізму» були: передусім антитези драгоманівському «малоросіянству». Трактованню України як провінції Росії, що претендувала лише на деякі «полегші» культурного й соціяльного характеру, «Націоналізм» протиставляв ідею політичної нації: нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно – повне протиставлення цілому духовому комплексові Московщини; під оглядом соціяльним – негація соціялізму. Це була повна антитеза «гермафродитському» світоглядові тодішнього демо-соціялістичного українського провідництва» (с. 3).


Таким образом, Донцов указывает на два ИЗНАЧАЛЬНЫХ постулата, без которых невозможен «украинский интегральный национализм» – а именно: культурное противопоставление «Москве» и социальное – «социализму». А поскольку эти моменты заложены в изначальную основу данной идеологии, то ожидать устремленности на какое-либо сближение и взаимопонимание с «Москвой» и «социализмом» в будущем не представляется возможным. Потому как в таком случае национализм утратит свою суть и станет чем-то другим.

Сразу необходимо отметить, что основополагающие факторы по своей метафизической природе являются негативными. То есть точкой отсчета избирается утверждение не на основе собственной самодостаточности, но путем отталкивания от чего-то противного. Слабость подобной позиции заключается как в прямой, так и в косвенной зависимости от объекта противостояния. Если таковой объект по какой-то причине прекратит свое существование – тут же утратит смысл существования и сам субъект.

В определенной степени понимает это и Донцов, поэтому наряду с двумя негативными постулатами «интегрального национализма», он называет и позитивный – «идею политической нации». Однако в донцовской формулировке идея эта так и остается в полной зависимости от объекта противостояния. В этом убеждаешься при знакомстве с его «Национализмом» – работой, на три четвертых посвященной не «позиции», а именно «негации».

Часть первая «Национализма» – занимающая более половины общего объема книги – носит название «Українське провансальство». Такое наименование придумал Дмитро Донцов для украинских социал-демократов – тех, кого он определяет как своих главных идейных противников внутри украинского общества. Свои идеологические изыскания он начинает с наиболее характерных, по его мнению, имен: «Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирилометодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціялізму? – Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіявеллі або Мадзіні. Це постаті різних шкіл, різних стилів і – яких же ж інших світоглядів!» (с. 17) – Под критический прицел попадают, как видим, наиболее авторитетные представители украинской социал-демократии, в противовес которым называются имена трех итальянцев, по не совсем понятной причине оказавшихся в одной компании.

Впрочем, в следующем пассаже Донцов пытается разъяснить свою мысль: «Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діаметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин – і контемпляція, інтуїція – і логіка, агресія – і пасивність, догматизм – і релятивність, віра – і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю» (с. 17). – Здесь прежде всего обращает на себя внимание весьма характерная для донцовского мышления склонность к жестким оппозициям – к однозначным противопоставлениям. Не учитывающее всей сложности явлений такое противопоставление страдает схематизмом и упрощенчеством. Разве внутри одного явления агрессия не может чередоваться с пассивностью? Ведь свойственная сложным организмам природа заключается именно в чередовании энергетических циклов, ритмов и колебаний.

Но если агрессивность и пассивность действительно противоположны по своей сути, то противопоставление воли и интеллекта, интуиции и логики, веры и знания в данном случае просто не уместны. Потому как для выхода на более высокую ступень жизненных форм качества эти нужно не противопоставлять, а синтезировать – интуицию совмещать с логикой, волю с интеллектом, а веру со знанием.

«Ніяка річ не є добра…»

Учение же Донцова строится исключительно на жестких оппозициях. И именно с этих позиций критикует он своих идейных противников. Про Михаила Драгоманова он пишет: «Вирослий в отруйнім оточенні російських патріотів, переконаний російський державник, релятивіст і еклектик з голови до п’ят, … – з приємністю вхопився він за тезу, так вигідну і так зрозумілу для кожного провансальця. На його думку, «сварки» між народами пояснюються лиш тим, що люди є «нерозсудні». Тепер цих «сварок» є менше – (шкода, що Драгоманів не дожив до наших днів!), але коли в давнину їх було більше, то це пояснюється, на думку професора, людською ігноранцією: «Коли люди були менше розумні, ніж тепер, то між різними народами були часто сварки… І народи жахались один одного або ворогували поміж собою от так, як, напр., кінь жахається верблюда, або собаки ворогують з котами, і т. д.» А звідси ясний для кожного драгоманівця висновок: як людському вихованню удалося погодити кота з псом, так повинно удатися привернути й мирне співжиття різних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, напр.., лиса з курми, або вовка з телям, – над цим правовірні драгоманівці не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори ногами ціле їхнє відчування світу, в якім prius-ом мав бути розум, а не від нього незалежні інстинкт та воля» (с. 24).

С одной стороны можно, конечно, критиковать теорию прогресса применительно к духовному развитию общества – о том, что человечество, дескать, развивается по восходящей, становится лучше, выше, совершеннее и т. д. Однако в критике Донцова имеет место другая крайность – он не видит принципиальной разницы между человеком и животным, единственным фактором человеческого развития называет биологический. Духовный же фактор, который принципиально отличает человека от животного, выводит его за пределы животного царства, не учитывается вовсе. В результате Донцов ставит знак равенства между отношениями лиса з курми, або вовка з телям и отношениями людей различных национальностей.

Интересно, что, проводя подобную аналогию, Донцов не задумывается над тем, что взаимоотношения между животными изначально предопределены их природой и другими быть не могут – куры при всем желании Донцова или кого другого не смогут стать лисами, а телята – волками! Человек же, благодаря наличию духовного потенциала, в отличие от животного имеет возможности для преодоления своей низшей природы. Но только не в биологическом национализме Донцова, где во главу ставится «чистий рефлекс бойового півня», а также изначальный импульс отрицания чужого, про который говорится: «Це те фізіологічне Ні, яке мусить відчувати пес на вид кота, або жид на вид араба, або араб на вид жида» (с. 230). – Как видим, противоречия между национальностями ставятся в один ряд с межвидовыми противоречиями животных.

Отсюда и отрицание основополагающих идей украинских социал-демократов: «Сама по собі думка про націю, – пише Драгоманів, – ще не може довести людства до волі і правди для всіх… Треба пошукати чогось іншого, такого, що стало б вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, що була б спільною всім національностям» (с. 43) – И далее: «Та сама думка червоною ниткою тягнеться через поезію Ів. Франка, що панував над думками кількох поколінь у Галичині. Він тільки тоді виправдував любов до рідного краю, коли вона нічим не суперечила …«вищій «ідеї любови до тої самої фантастичної «людськості»…» (с. 45).

В противовес «всемирной правде» Михаила Драгоманова и Ивана Франко Дмитрий Донцов выдвигает свою «отдельную национальную правду». По его мнению: «Інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму, допровадив її до зречення власного національного ідеалу, до свого роду «універсалізму», в якім без останку гинуло всяке національне почуття… Їх правда була незалежна від емоціонального, іраціонального чинника; її доводили розумом. Як побудувати суспільність, як уладнати взаємини між націями, де зазначити межі національним стремлінням – про все це рішала не рація існування кожної окремої національності, лиш сила всевладного розуму. А що закони розуму, як і закони логіки є загально обов’язуючи для всіх, то і правда, якої дошукувалися наші націоналісти, цілком природно, була правдою універсальною; спеціальна правда тільки для тієї чи іншої нації (species), правда, що була б правдою для одного народу, а брехнею для іншого – для них не існувала. Бо лише правда відчута, правда віруючого є правда тільки його і його співвіруючих, але правда доведена розумом, логікою, експериментом – є правдою спільною для всіх. Їх правда була не виявом нашого «Хочу», лиш нашого «Знаю»» (с. 41).

Что же представляет собой эта «спеціальна правда», столь не доступная Драгоманову и Ко? В разделе «Чинний націоналізм» Донцов поясняет: «Ніяка річ не є добра,… лише відповідно до того, як вона впливає на організм… Тут ми знову приходимо до «спеціяльної» моралі, що диктується розвитком сили окремого організму,… до того критерія правди (і моралі), який є в «зрості почуття сили». Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкуренційній боротьбі за існування, що йде поміж соціяльними групами або між групою та її природним окруженням; добре поступування те, яке на користь роду, зле – на його не користь» (с. 271) – А попросту говоря: если у нас угоняют табун лошадей – это зло, если мы угоняем табун лошадей – это добро!

«Розумові «ідеї» кастратів»

Таким образом, читая работу Донцова, можно понять суть нынешних разногласий по национальному вопросу. Оказывается, все дело в том, что есть национализм и национализм. То есть одним и тем же словом называются в корне противоположные – ВЗАИМОИСКЛЮЧАЮЩИЕ – системы взглядов, каковыми являются «интегральный национализм» Донцова и «украинофильство» Драгоманова, Ивана Франко, Грушевского, Винниченко и др. Все они – «националисты», но оказывается, что националист националисту рознь. И все, кто в свое время поддержал идею суверенитета Украины, проголосовал за ее независимость, все – националисты. Вот только одни национализм понимают в духе Драгоманова, другие – в духе Донцова. И расстояние между ними – пропасть, заглянуть в которую можно, читая книгу Донцова.

«Так цілком логічно, – пишет он, – прийшов наш націоналізм (то есть «украинофильство» Драгоманова. – О.К.) до своїх головних матеріалістичних доктрин; ці доктрини, як і попередні (інтелектуалізм, космополітизм і соціальний квієтизм) поставило наше провансальство понад національну правду, понад «безумовне»; а тими доктринами були – лібералізм, що ставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм, що ставив інтереси «народу», як неорганізованої безфоремної юрби, понад інтереси нації, і соціалізм, що ставив понад інтереси нації – інтереси кляси. До них треба ще долучити пацифізм, і гуманітаризм, анархізм (роди лібералізму), і провінціоналізм (рід демократизму), який інтереси однієї провінції ставив понад добро цілої нації. Всі вони були в різкій опозиції до ідеї державности як цінності в собі» (с. 51).

Как видим, здесь недвусмысленно противопоставляются «народ» и «нация». Два эти понятия и находятся в основании двух национализмов. И если первое, являясь определяющим для демократического строя, вполне понятно, то второе требует специального разъяснения.

Итак, народ и нация. Оказывается, что понятия эти не то, что не идентичны, они расположены в совершенно разных ментальных пространствах. Народ – в социальном, нация – по Донцову, в неком идеально-мистическом. Говоря сегодня о Степане Бандере как о национальном герое, борце за независимость, умышленно или нет, но упускают из виду его отношение к народу. Не к нации, а именно к народу, как его понимали Драгоманов, Франко и их последователи, называемые НАЦИОНАЛ-ДЕМОКРАТАМИ. Название это применимо как раз к тем «националистам», в основе мировоззрения которых лежит демократия – народ. Сегодня же на Украине те, кто именует себя «национал-демократическими силами», на поверку оказываются еще и большими почитателями Степана Бандеры. Но тот, как известно, в своей деятельности руководствовался идеями «интегрального национализма» Донцова, построенного на противопоставлении народа и нации. Донцов просто на дух не выносил никакой демократии. То, что им двигало, можно называть по-разному, но только не демократическими убеждениями. Вот некоторые весьма характерные его высказывания:

«Милосердними треба нам буть за для всього живого, – пише Франко – бо життя це клейнод, хиба ж є що вище від нього?» – на что Донцов отвечает: «Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць. І для цього «Щось» готові вони жертвувати навіть життям одиниць» (с. 53) – и далее уточняет: «Для кого рід або ідея, власна примха є все, для того навіть знищення одиниці є великою афірмацією, перемогою життя» (с. 54).

«Теперішній божок нашого радикалізму, – имеется ввиду М. Драгоманов, – був засадничим ворогом «тираніцидії» і називав його «канібальством». Він відкидав «фанатичну виключність» націоналізму (підойму усіх великих рухів!). Ненависть до чужої нації недопустима, «як наслідок часів релігійного фанатизму». Виставити якусь велику переворотові ідею, аби коло неї гуртувати людей, було для нього найвищою нісенітницею» (с. 116).

«За рідну школу змагався він, виходячи «з педагогічного, а зовсім не з національного принципу» (с. 122) – Весьма актуальное для нашего времени замечание, не правда ли?

«Найстрашніше для них було, коли «рівний і спокійний» націоналізм ставав «бурливим і пристрасним», бо тоді ставав «явно небезпечним». «Проти цих небезпечних (для кого?) сторін націоналізму, проти його виключності і егоїзму, – казали – треба поставити ідею справедливости, ідею загальнолюдських ідеалів і етичних норм (цілий асортимент посадкових провансальських «ідей»!), які цілком слушно М. Драгоманів, ідейний провідник українства, ставив вище всіх націоналістичних претенсій поодиноких народів» (с. 126).

«Це не був націоналізм нації, чисто релігійна ідеологія, з волею будувати, з завойовницьким інстинктом, з жадобою панування й влади, – то був вузько ограничений націоналізм провінції, сентиментальна ідеологія, яка стреміла лише «визволити» особу від усяких пут і забезпечити їй не закаламучене спокійне життя під чиїми будь опікуючими крилами. Свій патріотизм вони принизили до любови, до «рідної сторононьки», до її звичаїв, до «регіоналізму»» (с. 160).

«Мораль сильних – розвивати всі свої сили, розкошувати щастям свого – це було недопустиме для тих, для кого заповіддю було не здобування, а гармонія, не здобуття, а симпатія і солідарність» (с. 168).

«Розумові «ідеї» кастратів, що дбають лише про «просвіту» і злагіднення пристрастей, що прикручують полум’я почування, де воно за ясно бухає, – є толерантні до інших, бо вони мерці, що живуть мозком, але не серцем, бо логіка річ угодова. Натомість, чуттєві ідеї «фанатиків» не знають толеранції, бо спір про догмати віри рішається не полюбовним судом, лише ордаліями» (с. 263).

«Мораль сильних»

Как видим, идеи социал-демократии, лежавшие в основе «украинофильства» Драгоманова и Франко – есть то, что более всего ненавистно Донцову. Что же, в таком случае, предлагает он в альтернативу? Каковы его собственные ориентиры? Таковыми оказываются вера в избранность, культ силы, экспансия, воля к власти, насилие избранных над неизбранными. В колонизаторской деятельности он видит проявление человеческого гения: «Великий похід вибраних рас, що привів до створення величних пам’ятників людського генія, як Британська імперія, європеїзація Африки, культивізація Індії, тощо…» (с. 56).

«В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїзмі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування». (с. 231).

«Експансія – не тільки самоутвердження власної волі до життя, але й заперечення її в інших, – такий закон життя органічного і надорганічного». (с. 235).

«Всяка нова ідея нетолерантна, – пишет Донцов и в подтверждение своих слов приводит высказывание Бакля: «Революція, Бартоломієва ніч, релігійні війни, інквізиція, часи терору, все це явища того самого роду, спричинені масами, охопленими тими релігійними афектами, які з конечністю вели до вимордування огнем і мечем усіх, хто опирався запанованню нової віри. Практики інквізиції це практики людей цілковито переконаних у правдивості своєї правди». (с. 264).

И далее: «Право нації на самовизначення? Певно, але не кожна, що «має» це право, має його! Це найліпше в глибині своєї душі знають самі претенденти на це право: «бунт темношкірих стоїть перед дверима (пише той самий автор (некто Е. Людвик. – О.К.)), але поки що він не є ознакою державно-творчої сили». (с. 278).

«Творче насильство – як «що», ініціятивна меншість – як «хто», ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея». (с. 290).

«Осміяна філістерами філософія британського націоналізму («right or wrong, my country»), або німецького «Deutschland uber Alles», повинна стати – mutatis mutandis – і нашим гаслом». (с. 337)


Посему в совершенно новом свете открывается проблема «геройства» Бандеры. Вовсе не по причине сотрудничества или несотрудничества с германскими нацистами, а как убежденный последователь «интегрального национализма» Донцова, то есть по своей собственной политической сути Степан Бандера является национал-шовинистом. Или фашистом – в том смысле, в каком это слово закрепилось у нас.
Tags: бандера, донцов, львов, украина, фашизм
Subscribe

Recent Posts from This Journal

promo varjag2007su february 18, 14:57 10
Buy for 100 tokens
Друзья и читатели моего блога! Вы все знаете, что все годы существования моего блога мой заработок не был связан с ЖЖ. Т.е. я не была связана и не имела никаких обязательств материального характера ни перед какими политическими силами и различными группами, кроме дружеских уз и благодарности…
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 6 comments